Гостра кропив’янка — поліетіологічний синдром, що проявляється характерними шкірними елементами (уртикаріями), які мають швидку динаміку.
Епідеміологія. Поширеність кропив’янки в загальній популяції становить 0,05–0,5%, а серед дітей і підлітків — 2,1–6,7%. Кропив’янка може спостерігатися в будь-якому віці, пік захворюваності припадає на 14–40 років. Часто поєднується з набряком Квінке, бронхіальною астмою, полінозом. Етіологія. Мультифакторна: харчові продукти (риба, молоко, яйця, горіхи, мед, цитрусові, копчені вироби, харчові добавки); лікарські препарати (антибіотики, сульфаніламіди, НПЗЗ, вітаміни групи В, інгібітори АПФ, міо- релаксанти, рентгеноконтрастні препарати); отрута перетинчастокрилих (бджоли, оси); інфекції (хронічні вірусні інфекції (гепатити), хронічні бактеріальні та грибкові інфекції, H. pylori, дисбактеріоз кишечника); аутоімунні захворювання (тиреоїдит); паразитарні захворювання (найпростіші, гельмінти); фізичні фактори (холод, тепло, тиск, вібрація, інсоляція).
Патогенез. В основі розвитку кропив’янки лежить реагіновий механізм пошкодження, який пов’язаний з дегрануляцією тучних клітин шкіри, виходом біологічно активних речовин (гістаміну, серотоніну тощо), що веде до підвищення проникнення судин мікроциркуляторного русла і набряку в ділянці периваскулярних тканин сосочкового шару дерми й призводить до появи пухирів.
Клінічні ознаки. Гострий початок. Проявляється уртикарним висипом, що супроводжується свербежем. Пухирі зберігаються протягом 1–6 год., інколи супроводжуються підвищенням температури тіла, болем у черевній порожнині, суглобах.
Діагностика. Типова клінічна картина, ІgЕ загальний, за показаннями — ІgЕ, ІgG специфічні, алергологічний (у т. ч. фармакологічний, харчовий) анамнез; Prick-тести з неінфекційними атопічними, грибковими алергенами; провокаційні тести: холодовий та ін.; алергометричне титрування гістаміном.
Фармакотерапія. Для елімінації алергену з організму рекомендують голодування протягом 2–3 діб із поступовим переходом на гіпоалергенну дієту, призначення послаблюючих засобів (у клізмі), ентеросорбентів (ентеросгель, активоване вугілля).
Патогенетична терапія включає призначення антигістамінних препаратів для парентерального застосування з подальшим переходом на пероральний прийом, а також парентеральне введення глюкокортикоїдних препаратів (ГКС) для системного застосування коротким курсом.
Серед антигістамінних засобів для системного застосування рекомендовані аміноалкільні аміни: дифенгідрамін 1 % р-н вводять в/м по 1-5 мл (0,01-0,05 г), або в/в краплинно у дозі 2–5 мл (20–50 мг) у 100 мл 0,9% розчину натрію хлориду; клемастин в/в повільно (протягом 2 – 3 хв) або в/м у разовій дозі 2 мл (вміст 1 ампули) – 2 рази на добу (вранці та ввечері); заміщені етилендіаміни: хлоропірамін в/м 1-2 мл (20–40 мг).
Серед похідних піперазину рекомендовані цетиризин внутрішньо по 10 мг 1 р/добу, левоцетиризин внутрішньо по 5 мг 1 р/добу. Серед інших антигістамінних засобів для системного застосування призначають лоратадин внутрішньо по 10 мг 1 р/добу, дезлоратадин внутрішньо по 5 мг 1 р/добу, фексофенадин внутрішньо по 180 мг 1 р/добу.
Показано в/в введення ГКС для системного застосування: преднізолон (дорослим — 60–150 мг, дітям — з розрахунку 1 мг на 1 кг маси тіла) або дексаметазон — 8–12 мг.
