ХВОРОБА ПАРКІНСОНА

Хвороба Паркінсона — хронічне, прогресуюче захворювання головного мозку з дегенерацією нігростріарних нейронів та порушенням функції базальних гангліїв.

Епідеміологія. Хвороба Паркінсона є чи не найпоширенішою формою рухової патології людини: її частота складає 59,6 осіб на 100 тисяч населення. Частіше хворіють жінки.

Етіологія залишається невідомою. Велике значення мають генетична схильність і фактори зовнішнього середовища.

Патогенез. Етіологічні фактори ініціюють дегенерацію пігментвміщуючих нейронів чорної субстанції, що призводить до зниження вмісту дофаміну, а також зменшення дофамінових рецепторів.

Клінічні ознаки. Тремор, скутість (ригідність), уповільнення рухів (брадикінезія), проблеми з підтриманням рівноваги та/або з ходою, також можуть приєднуватися вегетативні порушення (гіпергідроз, гіперсалівація), порушення психіки (брадифренія — уповільнення мови, мислення, емоційних реакцій, депресія, деменція, галюцинації) та порушення сну і закрепи.

Фармакотерапія

І. Патогенетична фармакотерапія

На сьогодні неможливо визначити універсальний препарат першої лінії вибору. При призначенні першого препарату слід брати до уваги:

• клінічні характеристики та стиль життя хворого;
• вік хворого;
• міркування пацієнта при виборі препарату, після того як його проінформували про коротко- та довготривалі переваги й недоліки того чи іншого класу медикаментів.

Зазвичай фармакотерапію розпочинають з інгібіторів МАО (табл. 1.2.1).

Якщо хворий молодше 65 років, то фармакотерапію можливо розпочинати з допамінергічних засобів (агоністів дофаміну) (табл. 1.2.2).

Якщо хворий старше 65 років, страждає на когнітивні розлади або має досить важкі моторні розлади (періоди чергування поліпшення та погіршення стану хворого залежно від відповіді на медикаментозне лікування), то фармакотерапію розпочинають із препаратів ДОФА та його похідних (табл. 1.2.3).

 

Вибір фармакотерапії залежно від переважаючого клінічного симптому. Якщо у хворого молодше 65 років у клінічній картині переважає тремор, то до фармакотерапії інгібіторами МАО-В можна додати антихолінергічні препарати (табл. 1.2.4). Якщо хворий старше 65 років, то в цій ситуації надається перевага похідним адамантану як препаратам другої лінії.

Якщо в клінічній картині спостерігаються брадикінезія, ригідність та тремор, то незалежно від віку до фармакотерапії інгібіторами МАО додають похідні адамантану, або агоністи дофаміну, або ДОФА та його похідні. При розвитку моторних порушень незалежно від віку рекомендовано збільшити дозу леводопи або додати інгібітори катехол-о-метилтрансферази (КОМТ) (табл. 1.2.5).

За відсутності ефекту альтернативно рекомендовано застосовувати або інгібітори МАО-В, або агоністи дофаміну.

ІІ. Симптоматична фармакотерапія

– Фармакотерапія депресії: антидепресанти: амітриптилін по 50–100 мг 1 р/добу на ніч.

– Для фармакотерапії психотичних порушень застосовують антипсихотичні засоби (нейролептики) (табл. 1.2.6)

– Фармакотерапія деменції: необхідно відмінити антихолінергічні препарати, амантадин. Призначають інгібітори холінестерази (табл. 1.2.7).

– Фармакотерапія закрепу: макроголу 10 г по 1–2 пакетики (10–20 г) 1 р/добу, бажано вранці. Перший ефект від застосування настає протягом 24–48 годин після прийому.